ТАРАСОВА АТЛАНТИДА

26. сентября 2011 | От | Категория: Человеческое измерение

Микола МАЩЕНКО

Як у Христа свято вірю,
Вірю в Україну,
Що воскресне, відродиться І встане з руїни…

Ганна Панас,
репресована поетеса
Замість передмови.

Портрет
Перший крок до Т.Г. Шевченка був напрочуд хвилюючим, незабутнім.
Однієї березневої суботи викладач малювання зібрав з усіх класів кращих, на його погляд, учнів з його предмету і урочисто повідомив радісну новину: керівництво школи оголосило конкурс на кращий портрет Тараса Григоровича Шевченка. Вищою нагородою для переможця буде право намалювати Шевченка в шкільній газеті, присвяченій дню його народження.
Роздав усім по аркушу паперу для малювання, по пів-олівця, по шматочку гумки, прикріпив на дошку портрет поета, подивився на годинник і мовив: «Маєте сорок п’ять хвилин. Почали!». Всі вхопили олівці, поклали зручніше папери і затамували подих, вдивляючись в портрет поета. Кілька миттєвостей заворожливої тиші засвідчували розуміння «художників», кого треба малювати, відчуття відповідальності.
«Пам’ятайте — це особливий урок малювання, — тихо мовив учитель. – «Урок любові до генія.»
Сорок п’ять хвилин промайнули, як одненька невловима мить. Всім здалося, що такого короткого уроку ще ніколи не було. Схвильовані, трохи перелякані, тоді ми просто виконували завдання вчителя школи. Навіть гадки не мали про те, що робимо перші власні кроки до найбільшого нашого поета. Старалися, аби він був на малюнках просто схожим на того, хто був зображений на портреті, І нічогісінько більше. Тепер, через багато десятиліть, можу сказати — то справді був великий урок малювання. І задумала його моя перша вчителька Марія Костянтинівна Дудник. Нам дали можливість самостійно спілкуватися з поетом, долати неабияке хвилювання, усвідомлювати ніким не нав’язану відповідальність за кожен штрих.
Не знаю чому, мій Шевченко ледь помітно усміхався. Не можу й до сьогодні збагнути, які саме підсвідомі штрихи випромінювали з-під кошлатих вусів утаємничену, загадкову посмішку, не знайому мені зовсім. І не характерну для поета.
Але не усмішка привернула насамперед увагу вчителя, а залізні грати, якими я покрив лице генія. А вже напис під портретом «Садок вишневий коло хати…» і зовсім вивів його з рівноваги . «Де хата, де садок?!, — допитувався він з люттю, не притаманною йому зовсім. — Ти що, знущаєшся наді мною? Над поетом? І як ти міг святий лик його заґратувати?! Одиниці тобі мало за «твій садок вишневий!..»
Я спробував пояснити, чому саме намалював грати, але він грубо заткнув мені рота словами-каменюками.
— Востаннє питаю: де хата, де садок вишневий?
— В…в… д… душі, — промимрив я, заїкаючись, чим викликав регіт усіх присутніх.
— В твоїй душі? — засміявшись, попитав учитель.
— Ні. В Шевченковій.
— Ого! Тепер і я вірю, що твій батько хрещений — піп церковний, справді спантеличив твою душу. Скільки братів у тебе старших, сестер — і не вберегли тебе. Оце дивно мені дуже.
Та справжнім дивом виявилося зовсім інше. На другий день перед усіма учнями, учителями директор школи оголосив, що перше місце зайняв портрет Т.Г.Шевченка «Садок вишневий коло хати…». Світ мені захитався, я ледь не впав, а директор підняв над головою мій портрет, усміхаючись. Першою зааплодувала моя вчителька, а потім і всі інші. Директор викликав мене з шеренги, поставив поруч з собою, попитав, чого я саме так написав портрет поета.
— Мене не менш сильно, ніж вірш, вразило те, що поет написав його в заґратованому казематі, коли очікував смертний вирок.
Всі мовчали так, ніби не розуміли, про що йдеться. Директор попросив мене прочитати згаданий вірш.
Від хвилювання, радісного настрою я ледь стримував сльози, коли читав вірш. І був щедро нагороджений щирими, бурхливими оплесками. Першими в моєму житті.

Книжка з портретами Пушкіна, Шевченка.
Жив у нашому селі дід Кривша, знаменитий машиніст паровозу, нагороджений останнім царем російським не орденом, а величезною бібліотекою (1500 книг) за якийсь подвиг на залізниці. Цар, може, й гадки не мав, яку високодуховну справу зробив він тією «царською бібліотекою» для нашого, забутого Богом і людьми села. Сам дід Кривша читати не вмів і видавав книги лише тим, хто вмів цікаво розповідати йому прочитані романи, повісті. Мої старші брати уміли це дотепно робити і за те мали привілеї — брати книжки на свій власний вибір. Першу книгу, яку я читав з тієї «царської бібліотеки», був роман «Дон Кіхот», товстий, ілюстрований. Друга книжка була зовсім тоненькою, невеличкого формату. Звалась вона «Новые стихотворения Пушкина и Шевченко», видана в Лейпцигу ще в 1859 році. Бозна, яким чином книжка, видрукувана за кордоном, та ще з віршами Шевченка, потрапила саме до царської книжкової нагороди. Так от, у тій книжечці в короткій передмові до вірша «Кавказ» безіменний редактор писав (цитую по пам’яті): «Вірші Шевченка — це втілення загальнолюдських страждань, закипілих сліз. Але не Шевченко говоре голосом українського народу. Україна, її народ, говоре, плаче його голосом, його думами». А в школі говорили, ніби Шевченко тим і великий, що говорить вустами України і її словами.
На останній обкладинці книжки були видрукувані портрети Пушкіна, Шевченка. Поруч я їх побачив вперше і, наскільки пам’ятаю, востаннє. Серед віршів Т.Шевченка були вже згаданий «Кавказ», «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Україні, моє дружнєє посланіє», «Розрита могила», «Думка», «Холодний яр», і ще два-три — не пам’ятаю назв. Це була перша книжка з віршами Тараса Григоровича в нашій хаті. Пропаганда колись глаголила, ніби «Кобзар» Шевченків є в кожній родині. Неправда це. Може, люди й хотіли б мати його, але з багатьох причин це було просто неможливо. А от портрети бачив у багатьох односельчан. Був портрет Шевченка і в нас. В одному кутку висіла ікона Богородиці, покрита рушником, у другому — портрет Шевченка, також прибраний рушником.
Рушники завжди були чисті-чисті. Вишивав їх ще до мого народження мій татко червоними, чорними і білими нитками. Прала, прасувала завжди мама.
Сатанинський потоп
Тридцять шість років тому нам, невеликій групі кіномитців, випало скорботне щастя бачити славнозвісне село В’юнища за кілька днів до його трагічної загибелі. Постало воно перед нами жорстоко поруйноване, так, ніби його тисячу разів вздовж і впоперек прокопитили татарські орди. З бур’янів стирчали обшарпані димарі, сумно визирали понівечені плетені тини, щербаті ворота, подекуди на здичавілих городах шалено цвіли недорубані вишні, ніби перегукувалися поміж собою рясним білим цвітом. Хати, колись гостелюбні сімейні фортеці, мертвотно лежали в руїнах, немов порозстрілювані. Тужно маячило на електростовпі осиротіле крилате гніздо лелеки; повсюди довкола руїн валялися дитячі іграшки, старі ліжка, покалічені стільці.
Серце калатало від усвідомлення, що по оцих вулицях ходив колись найбільший геній України Тарас Шевченко, що саме тут, на оцій, тоді квітучій землі, написав він безсмертні вірші, і найвеличніший з них — хвилююче, пристрасне покликання прийдешнім поколінням у віки — «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм, в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє».
Великому Кобзареві не могло таке лихо навіть уві сні приверзитися: ні війни, ні землетруси — люди ні за що, ні про що зітруть з лиця землі, знищать навічно улюблене його село, перетворять на гниле замуляне дно морське сотні інших сіл, тисячі луків, садів, родючих степів, вікових лісів — красенів.
Там, посеред руїн, пригадалися мені шевченківські вірші, написані у В’юнищах в 1845 році:
« … Схаменіться, недолюди, діти юродиві.
Подивіться на рай тихий, на свою Вкраїну,
Полюбіте щирим серцем велику руїну…».
Пророчі рядки, мов гострі кинджали, наскрізно пронизували серце.
Мертва вулиця поволеньки вивела нас до одного уцілілого дому. Він виявився нічиїм, колгоспним, і саме тому був приречений живцем поринати на дно морське, гинути мученицькою, повільною смертю. Над дверима, забитими хрест-навхрест чорними дошками, висіла прицвяхована вивіска:
«Правление колхоза им. Т.Г.Шевченко»
с. Вьюнища, Переяслав — Хмельницкого
района Киевской области
Зліва був намазюканий портрет поета, певно, щоб не переплутали його з Маяковським, а може, то був ще один вияв «всенародної любові» до Кобзаря. Трагічно тужним був він на тому портреті. Здавалося, от-от заплаче за своїм селом, жорстоко засудженим радвладою на загибель… Через затоплення. Всі вже покинули В’юнища, і тільки він один залишився, щоб разом з землею, зі своєю рідною, сто разів оспіваною й оплаканою придніпровською Атлантидою, назавжди поринути на дно морське.
Така вже доля поета – ділити із своєю матір’ю-Україною усі її найбільші трагедії. З древніх часів духовними пророками, місіями українського народу були поети. Найбільший з усіх, Апостол Правди і Науки Тарас Шевченко. Через каземати, заслання, солдатчину, крізь царську заборону писати і малювати ніс людям віковічний скарб — Духовність, Добро, Свободу, Віру в свої сили.
Не знав він, правда, тільки одного, що світло генія свого ніс перед народом, засліпленим ідеологічною полудою більшовизму. Вдивляючись у портрет, думав я й про те, що відлетять колись у безвість, Бог один знає, скільки років; море, силою нав’язане Природі й Людям, неодмінно здохне, або втече, висохне під спопеляючим гнівом людським, і тоді прийдешні покоління археологів відкопають з мулу оцю скромну вивіску, довго будуть думати та гадати, що воно за слово таке «колхоз», що означає, звідки приваландалося в Україну. Докопаються до всього і вжахнуться від усвідомлення нелюдської жорстокості. Справді, хіба не жорстоко було давати святе ім’я істинного борця за свободу народну системі, яка силою зброї утримувала людей своїх в небаченій, нечуваній колгоспно-рабській неволі!?…

Дерево — удивительный материал и произвольное развитие технического прогресса не изменит теплого отношения людей к нему. Повсюду, по всему миру ежедневно работают мастера резьбу по дереву. И хотя это ремесло в ряде стран умирает под действием экономических факторов у нас в стране оно еще остается. Примеры эксклюзивных работ по дереву вы можете найти на сайте woodworking.dn.ua

Эксклюзивные работы по дереву

Эксклюзивные работы по дереву в исполненении мастеров из woodworking.dn.ua

Ідемо далі поміж руїн. Біля сухого гіллястого клена-велетня бачимо велику купу дерев’яних хрестів — сухих, трухлявих, що явно відслужили за довгі роки свою християнську місію. А за ними оддалік чорніють сотні могил, розритих, понівечених… Моторошно стало на душі від такого жахливого видовища. Воістину неперевершений драматург — Життя людське. Зненацька з-за пагорбу в небо випірнув струмочком дим — одвічний свідок життя. Від хвилювання закалатали наші серця: значить, є ще тут хтось! Вчасно сказати, що ніхто з нас ніколи не бачив живого В’юнища, чаклуючого своєю неповторною красою, жоден ніколи не зустрічався з його мешканцями. І от, здається, сам всевишній посилає нам таку щасливу нагоду. Цікаво дуже, які вони, нащадки Тарасові, у цю трагічну, навіть в якомусь сенсі, історичну мить прощання зі своєю предковічною землею, про що думають, на що сподіваються?…
За кілька хвилин, продравшись через порубані садки, руїни, опинилися ми біля Живої селянської оселі. Невеличка, вибілена хатка дивом неповторним красувалася посеред довколишніх руїн. В саду рясно брунькувалися яблуні, груші, шалено квітували вишні. Над ними, як і сотні літ тому, гуділи хрущі, відчайдушно співали солов’ї.
Чи не отакі самі буйні вишні згадував Тарас Шевченко в петербурзькому казематі, очікуючи на жорстокий царський вирок. Не можу збагнути, як могла йому явитись там, за гратами, в таку трагічну мить життя настільки ніжна, прозора, хвилююча до сліз поезія:
«Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть…»
З трепетом душевним постукалися ми в невеличке віконце, наполовину закрите біленькою в сірий горошок завісою.
Суворо зустрів нас господар дому, стискаючи старечою рукою сокиру.
— Хто такі? За чим завітали? Якщо прийшли викидати з хати, то тікайте геть від гріха подалі, бо вже терпець мій от-от урветься.
Дізнавшись, що ми не представники влади, не переодягнені міліціонери, а всього – навсього «кіношники», він щиро зрадів, широко відкрив двері, запросив до хати. Здоровкаючись, кожному представлявся: «Куниця Василь Макарович,… Куниця Василь Макарович…».
Може, тому саме назавжди врізалося в мою пам’ять його прізвище.
— А тепер познайомлю вас з нашою донечкою, — перейшов на шепіт. — Змалечку, бідненька, прикута до ліжка. Двадцять літ уже лежить в своїй кімнатці, мов у труні. Але прошу вас, нічого не питайте в неї про хворобу, не виявляйте найменшого жалю, співчуття, бо дуже болить їй оте все…
Постукавшись, відчинив двері в маленьку кімнатку, схожу чимось на чернечу келію.
Знайомтесь з нашою красунею.
Не ворухнувшись, вона усміхнулася, тихо мовила:
— Оля.
Вона була по самісіньку шию покрита білою саморобною ковдрою, засипаною першими квітами, зеленою травкою, на якій лежала чорна, довга, певно, до самих колін, дівоча коса, гарно, з любов’ю виплетена материнськими ручками. Білолиця, кароока справжня красуня, та й годі. І треба ж було, щоб саме їх спіткала отака жорстока доля.
Познайомив нас Василь Макарович і з дружиною, привітною, усміхненою, досить моложавою на свої шістдесят літ. Вона саме закінчила заплітати косу донечці, ховаючи від неї очі, повні сліз.
— Оченятко моє каре, до нас прибули гості аж з Києва. — Це вже останні, напевне, гості в нашій хаті.
Оля ще хотіла щось сказати, але слова позастрявали в горлі; закусила губи, з очей покотились сльози. Мати взяла зі спинки ліжка білу хусточку, ніжно витерла щоки.
Господарі накрили, чим Бог послав, стіл, посунули його, напевне за сімейною традицією, поближче до Оліної кімнати і запросили нас до столу випити чарчину, трохи перекусити.
— Може, й права наша донечка, може, ви й справді останні гості в цій древній хатині…
Випив добрячу чарку, крякнув, прокашлявся, ніби готуючись до сердечної розмови
— В невеселу годину завітали ви в наші В’юнища. Шкода, не побачили ви, яким красивим було воно колись.
— Не село, а писанка, — вставила господиня, витираючи очі кінчиком хустини.
— Тепер віднині й повічно, ми, в’юнищани, будемо переселенцями на нашій землі Куди б не закинула нас тужна доля, скрізь будуть звати нас зловісним словом – прокльоном — «переселенці». Хто він, отой злочинець: Кремлівський, чи Київський, що вигадав сатанинський потоп для нашого краю? Сто болячок йому в печінки! — хвацько перехилив добрячу чарку. — Не вірю, не хочу вірити, що вже ніколи, ніхто не згадає нашого села. Тут же бував сам Шевченко, подумати тільки! Як болить душа від того, що ніхто не захистив Тарасових В’юнищ! Всі покірливо віддали його на погибель. Правда, позаторік побувала тут у нас величенька група письменників, поетів, погорювали разом з в’юнищанами в одному, другому куточку та й поїхали собі з Богом. Після тих письменницьких відвідин по селу поповзла чутка, ніби якийсь академік письмово звернувся в Кремль з проханням порятувати В’юнища як колиску геніальних шевченківських віршів. Генсек страшенно лютував над тим проханням, а потім чиркнув резолюцію-вирок: «Націоналіст». Після тих чуток деякі районні начальники, як понапивалися до чортиків — відверто говорили: «Не бував би тут ваш Шевченко, ніхто б і не подумав затопляти вас!». От і виходить: знову в усьому винен Шевченко, бідолаха… — зітхнув, почесав посивілу голову. — Ну, досить, думаю, ятрити душу, і без того болить вона нестерпно. Поговоримо про інше щось, або ще краще, заспіваємо пісню, яку, кажуть, любив співати тут у нас Тарас Григорович. Вибирав найвродливішу в’юнищанку і в два голоси співав… і сміявся, і плакав.
— Яку саме пісню?
— «Ой, сів пугач на могилі…»
Взяв стілець, поставив біля самого ліжка.
— І я зараз заспіваю вам Тарасову пісню з найкрасивішою в’юнищанкою — моєю донечкою.
Нахилився поближче до неї, тихо, хриплуватим, душевним голосом завів пісню:
«Ой, сів пугач на могилі,
Та й крикнув він пу-гу…»
Оля підхопила мелодію хворобливо-зворушливим голосом. Була та пісня про козацькі могили, про заржавілі шаблі, про мушкети без курків, про турецьку неволю.
— Отака тужна пісня вийшла, — витираючи сльози, тихо мовив Василь Макарович. — Таке сумне прощання. Біда. Все поглине великий сатанинський потоп: пам’ять, пісні, надії. Все затоне в каламутних водах… урветься слід існування всього нашого древнього роду…
— Чому ви не вибираєтесь звідси, тут вже нікого, окрім вашої родини, немає?
— Сина, Миколу очікуємо.
— Звідки?
— Зі Львівської області. Десь учителює там. Була така свого часу команда зверху — посилати учителів на Західну Україну. Миколу одразу по закінченню педтехнікуму по суті, мобілізували туди. От дочекаємося синочка, сфотографуємося усією сім’єю біля родинного гніздечка і тоді вже навічно попрощаємося з усім… Більше смерті боюся того прощання,… Є речі, яких не вивезеш, як скриню. Не знаю, як те зветься, але стосується душі кожного в’юнищанина. От, скажімо, дісталася нам у спадок могила козацька, камінь такий… Років з триста простояв він тут у нас, літери вже наполовину постиралися, повивітрювалися, але ми вважали себе козацькими нащадками, приходили до тієї могили, не давали святій славі козацькій нидіти в забутті. Той камінь перевезли нещодавно в Переяславський музей. Впевнений, там він стане звичайнісінькою каменюкою… а тут був духовним символом Запорізької Січі. Ви там у Києві ближче до Уряду, то підкажіть їм, щоб на березі моря спорудили хоча б обеліск який — для увіковічення народної пам’яті про наші В’юнища. Ім’я Шевченка викарбувати треба на тому обеліску. Назви його віршів, які він тут у нас понаписував. Підкажіть їм, що не Шевченкові потрібна слава його і пам’ять про нього, а нам усім, нині живущим і тим, хто прийде після нас. Його ж слово — то ж цілюща криниця посеред духовної пустелі.
Напився добряче з горя і на прощання розповів навіть, яким йому бачиться В’юнищанський пам’ятник.
— Хату, просту селянську хату, ту, що замалював тут Тарас Григорович, треба підняти метрів на сто у небо… Біля розчинених дверей поставити в’юнищанську красуню, яка буде вічно запрошувати людей в гості. Не смійтеся, хлопці. Хата — то свята справа, символ всього — родинних коренів, життя, духу, пам’яті про тих, хто жив у ній до нас, до минулого значить. А минуле й майбутнє — єдине щось, мов душа людська. Ми от, в’юнищани, з чиєїсь злої волі в один день стали минувшиною!…А ми й українці тільки завдяки нашим В’юнищам…
Проводжаючи нас до машини, Василь Макарович ще раз попросив не забути про пам’ятник.
— Правда, дуже не проста то річ. Воно ж, це море кляте, робиться так, щоб світ поменше знав про нього, бо кожному, навіть дурню, ясно, що заливати пів України водою — глупота неймовірна. Я був написав в обласну газету статтю таку «Затоплені пісні». Боже милостивий, який галас зчинився. Нагрянула сюди змішана якась комісія, допитувалася, як це можна пісні затопити? Лютували, поки я на їхніх очах не спалив свою писанину. Ще й після того суворо попередили, щоб язика тримав за зубами, пригрозились вкоротити його, якщо зайве патякатиму…
…Була то весна 1972 року. Над убитими В’юнищами тужно співали солов’ї, злетівшись з усього довкілля в єдиний уцілілий сад Василя Макаровича. Обіймаючи нас на прощання, він плакав, не приховуючи сліз…
— Шкода мені, ви не були тут позаминулої весни, коли в’юнищани вирубували свої сади. Боже мій милостивий, який то був жах. Кожну яблуньку, вишеньку обіймали вони, цілували, вибачалися і рубали, обливаючись слізьми. Отак, як я оце…
— А нащо рубали?
— Такий наказ був… Напевно, щоб не стирчало гілля над морем…
(Далі буде)

Оставьте комментарий