ДО 20-РІЧЧЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ

26. августа 2011 | От | Категория: Человеческое измерение

Великому французькому мислителю Блезу Паскалю належить дуже повчальний афоризм: «Є випадки, коли потрібно називати Париж Парижем, а є й такі, коли необхідно називати його столицею королівства». Я згадав його, коли народжувався заголовок для цього художнього — історичного нарису. Мене відраджували: мій варіант занадто пафосний й прямолінійний і може навіть зашкодити авторитету людини, про непростий життєвий шлях якої розповідаю.

Переможець

Але я залишив це ємке, глибоке, але істотно здевальвоване нашою непростою українською історією слово – «Переможець». Бо особистість, про яку йдеться нижче, — геть не легенда у людській подобі, котра мчиться по життю на білому коні з оголеною шаблею. Доля дарувала йому і вагомі поразки, були й перемоги, після яких мудрі небеса лише шептали: «Нема пророка у нашій вітчизні». А він таки завжди лишався переможцем, у кожному разі перемагаючи передусім не обставини, а самого себе.

Свою першу у житті перемогу він здобув ще у напівсирітському дитинстві, коли щодня здійснював багатокілометрові «пробіжки» зі свого села до сусіднього, де знаходилася середня школа.

Потім була комсомольська юність з її геть не романтичною бідністю, але великими духовними прозріннями. І – страшна травма, коли попереду зажевріли перші життєві успіхи. Що було далі? Про це мій нарис. Про це моя незаангажована розповідь про Переможця.

37–й повториться

Для більшості криворіжців ранок 19 серпня 1991-го був звичним й не позначеним якимись особливими подіями. Шахтарі й металурги, котрі звикли прокидатися з першими півнями, вже видавали на-гора залізну руду з підземних горизонтів й виплавляли з неї метал у розпечених домнах та мартенах; квапилася на роботу трудова інтелігенція, й не усі звернули увагу на «Лебедине озеро», котре одразу після бою кремлівських курантів почав «крутити» перший всесоюзний телевізійний канал. Дехто лишень подумав: «чи не помер хто у Кремлі?». Проте далі цього припущення здогади не розвивалися, бо життя довкруж і без Москви було складним і бурхливим.

Раненько прокинувся того дня і голова Дзержинської райради Дмитро Степанюк. Спрацювала звичка ще з комсомольських часів — до початку робочого дня продумати графік роботи. Але усі плани змінило не лише повідомлення про створення у Москві «ГКЧП». О десятій ранку у його приймальну по команді з міськкому партії увійшли кілька «дєдушок» з районної комісії партійного контролю. Своєю ортодоксальністю, жорсткістю й безкомпромісністю вони не поступалися знаменитим січовим дідам, котрі заввиграшки могли засудити до смерті запорожця навіть за те, що той вскочив у гречку.

Лаконічно пояснили Дмитру Петровичу: прийшли вивчати питання про порушення партійної дисципліни комуністом, членом міськкому та райкому партії, депутатом облради, головою райради та райвиконкому Степанюком Д.П. та секретарем парторганізації Рибаченко Н.Р.

Що ж інкримінувалося «бунтівникові»? Голова райради, не питаючись ні у кого дозволу, вголос заговорив про необхідність реформування організації роботи партії в Дзержинському районі. І, аби компартія не програла майбутні вибори в умовах багатопартійності, теж уголос говорив про необхідність її структурної перебудови.

Степанюк запропонував активно створювати партійні організації за місцем мешкання, наближати їх до людей. І це підтримувала парторганізація райвиконкому. Хіба ж від того, що комуністи з ЖЕКів та інших установ стоять на обліку у парторганізації райвиконкому є бодай невеличка користь? «Дєдушки» констатували: ратує за департизацію радянських органів.

Радив також Дмитро Петрович місцевим партійним вождям не займатися дрібною опікою державних установ й підприємств, передусім силових структур. Чому, скажімо, може навчити учорашній прокатник, а нині секретар райкому, професійну районну міліцію? Адже не йде він до мартенівців і не наставляє їх: скільки марганцю потрібно додавати при виплавці сталі? Треба міліції допомагати, а не повчати, не будучи професіоналом у правоохоронній сфері. Це вже трактувалося, як крамола!

Події розвивалися блискавично. О 15-00 розпочалося засідання бюро Дзержинського райкому партії з чергою денною: Про притягнення до партійної відповідальності Степанюка Д.П. та секретаря парторганізації Рибаченко Н.Р. У разі перемоги «ГКЧП» це могло б обернутися йому політичною смертю. Але доля розпорядилася інакше. На засіданні несподівано для організаторів розгорнулася дискусія. А затим судилище довелося призупинити – надійшла команда прибути на розширену нараду у Криворізький міський комітет партії.

Зібрали, як мовиться, усе місто. Перший секретар міськкому, народний депутат України (парламентська група «239») Дмитро Хомич впевнено висловлюється: «танкова дивізія – бути напоготові — можливі несподіванки»; «силові структури – будьте пильні»; товариші Степанюк і Носов (тодішній гендиректор «Криворіжсталі» — ред.), в районі багато демократії, а газети заводу дуже вільно себе почуваються»…Усе це звучало недвозначно…

Наступного дня, 20 серпня Степанюк зібрав депутатів , керівників райвиконкому та адмінорганів району на нараду. Для історії зафіксовано такі прізвища — Бабенко І.Г., Боклан В.Б., Башкин М.С., Бойко В.М., Горлач Ю.А., Довбня В.М., Єрмак Л.Д., Загреба О.І., Капран В.І., Колесник В.П., Кондратюк В.Д., Костінов Л.Д., Кудрявий В.Г., Магар В.А., Мартинов В.І., Марчик Л.І., Підкопаєв М.П., Пурін В.П., Рашевська В.І., Рибаченко Н.Р., Савін О.М., Сидоренко Г.І., Сінявський В.А., Соколовський В.Я., Тоічкіна Н.П., Трегубова В.І., Треско Є.А., Шаповалов В.О. та інші.

— Як будемо діяти? Маємо визначитись: ми за «ГКЧП» чи ні?

По короткій паузі із залу прозвучало, як постріл:

— А яка Ваша позиція, Дмитре Петровичу?

— Я особисто не підтримую «ГКЧП» і пропоную діяти на підтримку рішень тільки Верховної Ради України й прояснення Українського уряду з цих питань. Тобто керуватися Декларацією про незалежність України та Конституцією УРСР. І давайте почекаємо офіційної позиції ЦК Компартії України. (Вона, крім мужньої заяви Кравчука на ТВ так і не пролунала — авт.).

Так і визначилися: орієнтуватися на українські закони, а не на команди авантюристів з Москви. Тоді ніхто з них ще достеменно не відав: куди ж рухаються події у «білокамінній». Проте страху не було. А «героїчні» крикуни у місті з’явилися лише за кілька днів, коли стало ясно, що державний переворот у Кремлі провалився.

Дмитро Петрович переконаний: якби тоді ЦК КП України (100 членів КПРС) осудив утворення «ГКЧП», то розвиток політичних процесів на Україні пішов би іншим шляхом. Він не виявився би таким тяжким для її економіки через втрату належного керування державою. Вже тоді сформувалася б потужна керівна політична партія (Компартія України) і потужна опозиція (Рух). Але цього не сталося. Він вважає, що «нас підвела партійна верхівка». Тому маємо те, що маємо.

Увесь серпень 1991-го Україна по-дитячому безпосередньо тішилася дарованою небесами Незалежністю, а для Дмитра Степанюка то були зовсім не безхмарні дні. Сесія обласної ради першого скликання доручила йому, як депутату від Кривого Рогу, очолити тимчасову комісію з вивчення впливу «ГКЧП» на території Дніпропетровської області. Відповідною постановою Верховної Ради подібні комісії було наділено значними повноваженнями. Тож учорашні партійні функціонери побоювалися помсти з боку бунтівного, ображеного ними політика. Тоді він знову в ЗМІ вголос твердо заявив: «37-го року не буде! І танків на вулицях теж!». І не заплямував разом з однодумцями у облраді першу безкровну українську революцію «полюванням на відьом», хоча більшість членів комісії штовхала його саме до цього. А підтримали його земляки Богатир В.В., Нежінцев С.В., Соколовський В.Я., Засядьвовк Ю.І., Станков О.П., Коляда В.М., Козюк В.В., Журавко П.Г., Мовчан В.П., Вербило В.Ф. та конструктивно налаштовані депутати з інших міст. Відтак сесія обласної ради підтримала його позицію, що «в період дії «ГКЧП» усі військові формування на території області знаходилися в містах своєї постійної дислокації, права людини не порушувалися і ніхто нікому не забороняв виступати в ЗМІ. Бажаючі «впливати» на події з’явились після 23 серпня».

Тоді Степанюк, як голова обласної комісії, був впевнений, що зареєстрована Мінюстом 23 липня 1991 року (за місяць до «ГКЧП», не в структурі КПРС), Компартія України (як об’єднання громадян) відродиться, як неконституційно заборонена. Це у 2001 році підтвердив Конституційний Суд. Тож розпорядився особисті партійні документи не відправляти у державний архів, а видати на руки комуністам області. Відтак унеможливлював переслідування рядових членів партії і створив базу для їх перереєстрації. Але потужного відродження не відбулося. Комуністи розбрелися по інших політичних «квартирах», в тому числі і високопрофесійний партійний актив. На його думку, в партії спрацювала суто українська обставина: «боротьба за булаву». Комуністів агітували за перехід у соцпартію. Тому і отримали у 1993 року і маємо слабеньку симоненківську Компартію, яка з кожним роком втрачає свої позиції у владі і вплив на суспільні процеси.

Вперше в Україні у 2001 році продемонстрували уміння об’єднуватися п’ять сучасних політичних партій, які утворили Партію Регіонів. Після приходу до влади вперше за роки незалежності країни вона має позитивний суспільний результат, в тому числі і у Кривбасі. Вагомою складовою такого успіху, на думку Дмитра Петровича, є те що до неї прийшла молода, найбільш активна і професійна частина колишніх комуністів і комсомольців, у яких гостро болить душа за долю демократичної України.

Тим часом проголошена незалежною Україна готувалася закріпити своє досягнення: підтвердити Акт незалежності всенародним референдумом й обрати свого Президента.

І знову Степанюку довелося втрутитися у хід подій на Криворіжжі. Тодішній голова міськвиконкому, патріотично налаштований державець й блискучий господарник Григорій Гутовський важко захворів, а його найближче оточення, як це часто траплялося в українській історії, запало не в роботу, а в інтриги.

Різноманітні аварії у індустріальному мегаполісі не забарилися, проте високі чиновники переймалися азартними кадровими іграми. Все це вело до дезорганізації, що було незвичним для робітничого Кривбасу.

Дмитро Петрович зустрівся з колегами з усіх районів міста і як завжди сказав: давайте радитися, як нам діяти. Відтак була оприлюднена спільна заява голів районних рад та райвиконкомів (Дзержинського-Дмитра Степанюка, Довгинцевського- Юрія Любоненка, Жовтневого-Василя Нікульнікова, Інгулецького-Станіслава Кіковки, Саксаганського-Георгія Гончарука, Тернівського-Станіслава Стриженка, Центрально-Міського-Юрія Черняєва) про підтримку Акта Незалежності і референдуму, яка стала своєрідним закликом до виборців міста. Наступним кроком могло стати створення координаційної ради голів рад та райвиконкомів, котра проголосила б свою відповідальність за стан справ у місті через затвердження рішень районними радами. Тоді і міськвиконком опам’ятався.

Важливим кроком в діяльності Степанюка була робота над першим проектом Конституції України в якості голови комісії обласної ради (1990-1994рр) з вивчення та узагальнення пропозицій від громадян Дніпропетровщини. Чимало їх надійшло з Кривого Рогу. У подальшому їх враховано й долучено до проекту і не забуто при історичному голосуванні першої Конституції незалежної України (1996 рік).

Коментар Д.П.Степанюка:

«Мені довелося приймати рішення на дуже складних зламах новітньої української історії. Часто вони народжувались в муках, але я не помилявся. Що допомогло відчувати складний пульс тодішнього життя? Робітничий гарт у великому трудовому колективі. Служба в армії. Уміння слухати людей, учителів. Досвід роботи керівником на підприємстві, в науковій установі, в комсомольських та радянських органах, навчання у вузі, партійно-політична освіта, отримана у вищій школі ЦК Компартії України. Пропозиції депутатів. Дотримання демократичних принципів та правового поля держави. Бажання Україні незалежності. Адже невдоволення політичним керівництвом СРСР, його догматизмом і небажанням визнавати приватну власність визрівало давно в українському суспільстві і його керівництві. Як показав час, програмні засади КПРС та її Статут були приречені на реформування. Без цього вони гальмували економічний розвиток. Впевнений, якби були своєчасно внесені зміни у програму КПРС та Конституцію СРСР у напрямі соціал-демократії, приватної власності в окремих сферах економіки, то політичні процеси у Союзі не виявилися б такими фатальними. Якщо одним словом, то скажу: справжніми політиками, патріотами не народжуються. Для цього потрібно повсякчас наполегливо вчитися у великих Наставників, яким є Життя твого Народу. Його Історична Пам’ять!»

Як Крим відстояли?

Нині мало хто згадує першого й останнього Президента Криму пана Мєшкова. І вже зовсім обмежена кількість фахівців відає: чим відрізняється перша Конституція Автономної Республіки Крим від нині діючої?

Свого часу на захисті своєї докторської дисертації Дмитро Петрович зумів приголомшити відповідною інформацією маститих членів вченої ради. Адже сам був одним з головних учасників надзвичайно складної політичної гри, на кону якої стояло питання: бути Криму у складі суверенної унітарної України територіальним автономним утворенням чи ні?

У 1994-му Степанюк обрався народним депутатом України, але надовго у загалом комфортному малиновому кріслі сесійної зали не затримався. Натомість його чекав Сімферополь, де нуртували тоді неабиякі пристрасті. Попервах перебував там Представником Верховної Ради України, перегодом як Представник Президента України. А ситуація тоді на півострові склалася така, що не сьогодні – завтра автономна республіка де-факто могла перетворитися у кримінальне «ханство». Такому можливому розвитку подій сприяли і зовнішні фактори. У Криму компроміси були не в повазі. Конфлікти вирішувалися кривавим збройним протистоянням кримінальних угрупувань («башмаки», «сейлем», «імдат»), які мали потужні «криші» у силових структурах, за кордоном, в центрі, свої ЗМІ та представників у владі. Гинули депутати, державні діячі, бізнесмени, господарські керівники.

Поки Кравчук з Кучмою боролися за президентську булаву, тамтешній парламент увів в дію Конституцію, у котрій було закладено усі передумови для дестабілізації. Щоправда, не усі тамтешні депутати рвалися до сепаратних дій, або під крило північного чи південного сусідів. Проте було чимало й таких, які дуже бажали того. Зокрема, офіцери Чорноморського флоту, котрі мали тоді право обиратися до Верховної Ради АРК, окремі радикальні представники кримсько-татарського народу. Та й інститут президентства АР Крим наче спеціально виписали під лідера відверто налаштованого не на українські інтереси пана Мєшкова. Той одразу доручив керувати міліцією армійському генералу, який вивів її із підпорядкування МВС України. Сприяв до приходу у виконавчу владу автономії осіб з кримінальними намірами по відношенню до незалежної держави, без українського громадянства і без прийняття присяги державного службовця, не цурався нишком розкрадати кримські санаторно-курортні комплекси під прикриттям озброєних «відморозків».

Як діяти за такої ситуації? Деякі гарячі голови пропонували негайно прийняти відповідне рішення Верховної Ради України про перетворення республіки в область.

Дмитро Петрович на неодноразових засіданнях Президії і самої Верховної Ради України з кримської проблеми остудив їх запал: наслідки можуть бути непередбачувані. Потрібно діяти через компроміс, у рамках Конституції України, за підтримки європейських структур з питань безпеки (ОБСЄ). Головне – дочекатися сприятливої ситуації, щоб забезпечити політичну чистоту при прийнятті історичних рішень, дочекатися, коли Мєшков та його оточення відверто виявлять свою ворожість. До нього прислухалися! Чекати довелося ще кілька місяців й український парламент скасував «Конституцію АР Крим», «Закон про Президента АР Крим», 40 незаконних нормативно-правових актів республіки без єдиного пострілу. Допомогло і те, що в цей час Москва повним ходом почала бомбардувати своє місто Грозний.

Степанюк вважає, що якби це скасування сталося до бомбардування, то події могли б розгортатись по іншому. А тоді МЗС України терміново сповістив усіх послів за кордоном про внутрішні події навколо Криму для інформування глав своїх держав і їх урядів. Президент Кучма рішуче того ж дня, не очікуючи десятиденного строку, підписав прийняті закони, а газета ВР України «Голос України» вранці їх оприлюднила. Навіть найменшої паузи для розгойдування ситуації і її дестабілізації, Мєшков і його «кукловоди» не отримали. Невдовзі він назавжди покинув Україну. А ось кримських парламентаріїв ще довго довелося переконувати у необхідності самостійно внести поправки у свою Конституцію відповідно до Постанови Верховної Ради України. Степанюк успішно упорався із цим надважким завданням. За перебування Криму у складі України зі статусом територіальної автономії проголосували навіть депутати — офіцери північного сусіда разом з представниками кримських татар. Це була політична перемога українського парламентаризму і української держави, яка роззброїла радикалів як у Криму, так і в Москві. І роль Степанюка у цій перемозі беззаперечна.

Особливої уваги заслуговують його взаємини із ЗМІ Криму. Став у пригоді набутий свого часу досвід роботи з пресою в якості голови постійної комісії з питань свободи слова Дніпропетровської облради. Всупереч дорученням «зверху» щодо поважної газети «Кримська правда» він не вдався до репресій щодо неї та її журналістів, на що його підштовхували навіть через Президента зацікавленні у дестабілізації ситуації деякі кримські особи. Кримський варіант міліцейського затулювання ротів журналістам так і не народився. Степанюк вибудовував взаємини з пресою по іншому: шляхом діалогу і переконань. І це спрацювало ефективно. Багато ЗМІ в Криму стали його прихильниками і України загалом. Але, як відомо, за успіхи треба платити зростанням кількості ворогів, заздрісників і кар’єристів. Цього Степанюк не оминув. Зрадники згодом несподівано вигулькнули навіть у його найближчому оточенні у районі.

Втім, гідно оцінили його тамтешню діяльність не лише вчені при захисті дисертації.

Серед його численних нагород є найдорожчі – Почесна Грамота Верховної Ради України з ось яким формулюванням: «За видатні заслуги перед українським народом», та Кабінету Міністрів України: «За соціально-економічний та культурний розвиток держави.»

Другий Президент України Л.Д.Кучма також високо оцінив його діяльність у Криму – нагородив орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.

А перегодом припустився фатального рішення. Втім, воно підсудне лише совісті і Господу.

1998-й

Цей не зовсім приємний для нього рік Дмитро Петрович згадує нині з філософським спокоєм. І робить це цілком щиро. Тим часом саме того року Леонід Данилович зробив усе можливе, аби Степанюк не став міським головою Кривого Рогу, так як той як політик геть не все підтримував в Україні, зокрема в ЗМІ, що діялося за його президентства. Надто у аграрному секторі і розбудові економіки країни за суто ліберальними, на його думку, помилковим принципами, мовляв «ринок сам себе відрегулює!». Він був проти того, щоб Україна перетворилася у суцільний базар імпорту. Адже був і є прихильником глибокої наукової ідеї знаного в країні і світі вченого, організатора освіти, науки та гірничовидобувного виробництва, свого порадника, колишнього ректора Криворізького технічного університету, засновника громадської Академії гірничих наук України (АГНУ), д.т.н., професора, академіка В.Ф.Бизова щодо регульовання ринкової економіки ринковими механізмами, розвитку економіки країни на підставі «міжгалузевого позитивного балансу». Це Степанюк пропонував Леоніду Даниловичу спільно з керівництвом міста та промислових підприємств Кривбасу для втілення в життя як кандидату в Президенти ще у 1994 році, а потім і в 1997-му вже як Президенту України і за це голосував в парламенті. Він переконаний, що повного лібералізму в економіці нема у жодній країні світу, навіть з розвинутою демократією. У Криворізькому технічному університеті була розроблена математична модель такого балансу. Кучма ці ідеї на словах підтримував, а реально справи розвивалися по іншому сценарію. Це стало підставою для його критики стану справ в країні, а потім і підтримки Степанюком, разом з науково-технічною громадськістю Партії Регіонів, в програмних засадах якої зазначені наукові принципи регульованої ринкової економіки. У 1993 році розвивав в місті Партію Труда. З 2001 року сприяв поширенню Партії Регіонів у Кривбасі, з якою злилася Партія Труда. Практичні дії як Партії Регіонів, так і Президента України В.Ф. Януковича, починаючи з його перебування на посаді донецького губернатора, а потім і на посту Прем’єр-міністра України, скеровані на перехід до міжгалузевого позитивного балансу і підтримки статистики в державі, стали визначальними у його діяльності.

Не сприймав він запровадження в країні у 90-і роки ручного керування виконанням судових рішень, що привело до появи тіньового кримінального капіталу і народжених ним організованих злочинних угрупувань з якими незалежна держава воює і донині.

Після нагородження Степанюка орденом, під час візиту до міста, Кучма не лише підтримав суперника, а й не зовсім гарно оцінив його роботу у Криму. Експерти зазначали, що роздратування Кучми викликало те, що Степанюка підтримувала партія «Громада» і її лідер П.І.Лазаренко, з яким у Президента натоді різко погіршилися стосунки. Інші керівники держави, парламентські та незалежні ЗМІ («Голос України», «Українська правда», та інші) оцінили його роботу, по другому, як «видатну і вирішальну по стабілізації політико-правової ситуації в Кримської Автономії, збереженню суверенітету країни». «Зеркало недели» надруковало рейтинг політиків де Степанюк займав друге місце в Криму. А 49 Народних депутатів України різних політичних уподобань, в листі до Леоніда Даниловича визначили діяльність Дмитра Петровича на півострові як «виключно державницьку». Авторитет його в Криму і Севастополі залишився беззаперечним. Його обрано навіть головою їхнього земляцтва у столиці України. У переліку імен людей, котрих Інтернет-газета «Українська правда» назвала елітою та гордістю України — є і його прізвище — Степанюка Дмитра Петровича.

А він натоді критикував передвиборчу риторику свого конкурента на виборах, яку не заперечував Кучма. Мова — про помилкову ідею шодо надання місту територіального особливого статусу без змін в Конституції України, що вже у недалекому майбутньому підтвердилося. Втім, він визнає, що Кучма, ефективно підтримуючи стабільність в Україні, забезпечуючи їй економічне зростання, особисто багато чого доброго зробив для міста і не випадково став його Почесним громадянином.

Натомість Дмитро Петрович пропонував криворіжцям і Президенту майже фантастичні, але цілком реальні тоді речі. По-перше, надати Кривбасу статусу вільної економічної зони. По-друге, передати міській громаді в оренду його надра на тривалий строк. По — третє, прийняти на урядовому рівні для Кривбасу науково обґрунтовані екологічні поправочні коефіцієнти у бік збільшення місцевого бюджету. Кучма на пропозицію нардепів від Кривбасу навіть видав два розпорядження з екологічних проблем, які, на жаль, залишилися на папері. Цьому «посприяла» і пасивність тодішніх владних структур міста.

І він не блефував. Ще у 90-х, коли «катастройка» призвела до того, що у міських крамницях не було ні мила, ні солі, ні шкарпеток, він зумів наповнити торгівлю товарами, а районний бюджет коштами. Корпоратизував рішенням районної ради торгівлю, активно підтримував малий бізнес. Формував ефективну комунальну власність за рахунок підприємств, захищав її від шахраїв з депутатськими мандатами вищого рівня та їх лизоблюдів (наприклад, від горезвісного корумпованого ТОВ «Скапал», створеного тодішнім гендиректором «Криворіжсталі» під себе). Дзержинський район став тоді осердям підприємництва у Кривбасі. У районі з’явилася своя муніципальна міліція, у школах — психологи, розукрупнилися на європейський лад (до 15 дітей) шкільні класи й з’явилися там небачені досі комп’ютери, ожили ще від радянської стагнації лікарні. Район був державою у державі.

У 1998-му цього не сталося…І суд виявився задіяний проти нього…І бюлетні чомусь швиденько були спалені… Про це шкодували і досі шкодують чимало криворіжців. Але слід зазначити, що ті вибори хоч і були з елементами фальсифікату, але вони продемонстрували виборцям не бутафорні, а достойні програми достойних кандидатів. Був вибір програм.

І дуже відрадно, що завдяки турботі Господа нашого це відродилося у місті під час виборчих перегонів у 2010 році.

Його улюблена притча

Молоді Дмитро Степанюк частенько твердить своє життєве кредо: «Я дію завжди, як водій – автомобіліст. Якщо сидиш за кермом, маєш дивитися вперед: куди їдеш? З якою швидкістю? Якщо ж повсякчас поглядатимеш у дзеркало заднього огляду, далеко не заїдеш. Озирайся і у нього – це твоє минуле, твій досвід, але передусім стеж, що діється за лобовим склом – тоді й сягнеш потрібного пункту…».

Він не молодий, але його енергії, бажанню повсякчас пізнавати щось нове, ставити перед собою все нові й нові завдання позаздрить будь – хто з двадцятирічних. Він завжди лідер, діє за армійським принципом «роби як я», і завжди випереджає на декілька кроків сьогодення. Вважає, що народні депутати України незалежно від скликання не мають права на бездіяльність, оскільки статус у них відповідно до закону пожиттєвий. Не мають права бути пасивними і колишні депутати інших рівнів. Він і сьогодні служить своїм виборцям. Дмитро Петрович відповідно до свого віку і досвіду з головою поринув у громадську діяльність. Вважає, що саме за громадськими організаціями вже простежується політичне майбутнє України. Підтвердження справедливості цієї своєї не зовсім очевидної для співгромадян тези, він знайшов у Посланні Президента України українському народу. У ньому Віктор Янукович наголосив, що частина функцій держави буде передаватися громадським організаціям. Тобто, буде створюватися інструментарій громадянського суспільства з відповідним бюджетним фінансуванням. На черзі новий закон про громадські організації та постанови Уряду по його застосуванню.

Нині Дмитро Петрович очолює три регіональні й дві всеукраїнські громадські організації з своїми ЗМІ, вебсайтами тощо. Одна з них захищає права споживачів. Не на папері діють: Міжнародна асоціація стандартизації й міська асоціація «Комсомолець Кривбасу» та громадське об’єднання ветеранів — органів місцевого самоврядування.

Професор, входить до керівництва наглядової ради державного вузу. Втім, це окрема тема розмови.

Вже сьогодні ці громадські організації діють так, як бачиться це Президенту України. А ще за новим витком бурхливого життя Степанюка уважно стежить матуся, Анастасія Василівна. Її портрет у його скромному криворізькому кабінеті сусідить із світлинами першого Президента України Леоніда Кравчука, ветеранів, молоді, його давнього друга та наставника Андрія Гіренка.

Непроста доля зводила його з багатьма харизматичними, непересічними особистостями.

Життя триває, і доля продовжує зводити Дмитра Петровича з багатьма з них. На жаль, немало достойників Господь забрав вже до себе. Пам’ять про них він шанує і зберігає, наголошуючи: «Живими вони були серед нас і мають залишатися такими й після смерті».

І йому, як і у дитинстві, коли після 8-кілометрового «маршкидка» повертався зі школи із занесеного снігами села Водяне на Софіївщині і приносив до скромної хатини у сусідньому селі Маяк (Авангард) лише «четвірки» і «п’ятірки», не соромно перед матусею.

Валерій ГАЄВСЬКИЙ

Tags: ,

Комментирование закрыто.