Перлини пам’яті про людську доброту

12. июля 2012 | От | Категория: Человеческое измерение

Перлини пам’яті про людську доброту

Зізнаюсь, що для мене кожна зустріч з народним артистом України, лауреатом Національної премії ім. Т.Г. Шевченка, академіком АМ України Миколою Мащенко є справжнім святом. Бо якраз він належить до тих рідкісних людей, спілкування з якими можна назвати великою школою життя. Його прекрасні спогади і роздуми вже неодноразово друкувались на сторінках нашої газети і мали неабиякий резонанс у читачів.

Тема, на якій ми з видатним Майстром зосередились сьогодні, на мій погляд, дуже потрібна і важлива, особливо в теперішньому інформаційному просторі.
«Миколо Павловичу, мені давно хотілося поговорити з Вами про людське добро. На Вас випало нелегке дитинство, сирітство з народження, довелося пережити голод 32-33 років, лихоліття страшної війни, знаю, що Ви ледь не загинули від туберкульозу. І всюди, ніби за волею долі, Вас рятували з біди добрі люди. То, що ж то за диво – людське добро?»
«Справді диво. Бо це добро з Божої волі. Дійсно, так складалась доля, що людське добро з самого раннього дитинства пройшло через усе моє життя. Ось з дитинства, з рідного села Мілуватка, що на Луганщині, я і почну свою розповідь».

Хліб від зайчика

Щодня йдучи на роботу, мати брала з собою шматочок хліба, загорнутий в білий клаптик марлі, а пізнього вечора приносила той хліб мені і завжди лагідно говорила: «Синочку, це тобі дарунок від зайчика». Я цілував той шматочок, від щастя скакав по хаті, показував сестричкам, братикам, радісно вигукуючи: «Подивіться, це хліб мені від зайчика».
Та одного разу старший брат Вася шепнув мені на вухо: «Мама сама не їсть хліба на роботі, а ти: «від зайчика, від зайчика…»
Враз, наче щось увірвалося в моїй душі, ніби в неї хтось штрикнув циганською голкою і не вийняв її. Я не витримав того болю, утік з хати, заховався в квітучих соняшниках і плакав за мамою, за зайчиком…

Ваня
Навряд чи знайдеться сьогодні, через багато літ, хто зможе пригадати прізвище незабутнього постановника, якого залюбки величали на кіностудії в усіх без винятку знімальних групах просто Ваня. Впевнено стверджую, що ніхто так ніжно, шанобливо, з щирою людською повагою і турботою не ставився до нього, як Сергій Параджанов. З усіх кінорежисерів лише він перед зйомками частенько потай питав у нього, чи сподобалося йому, скажімо, як Іван Миколайчук виконав якийсь дуже важливий епізод. Лише він після зйомок цікавився, також потай: «Як, Ваню, зіграв Миколайчук сцену загибелі улюбленого героя?».
«Дивовижжя, божественне», — відповідав той перехрестившись тричі, в задумі дивлячись в небесне безмежжя.
Сергій Йосипович довгенько мовчав, злегка усміхаючись чомусь. Потім міцно обійняв його: «Дивовижжя!», — по-дитячому щиро радісно вигукнув. «Де?! Де, звідкіля ти взяв отаке чарівне словечко «Дивовижжя?»
«Від мами… Вона так говорила, коли їй подобалося щось, чи хтось, дуже-дуже», — говорив тихо-тихо Ваня.
Сергій Йосипович дістав з кишені гроші і, не рахуючи, поклав у долоню спантеличеному Вані: «Купи мамі подарунок від мене такий, щоб він їй сподобався дуже-дуже…»
Такі стосунки для справжніх людей абсолютно природні. Наголошую: для справжніх людей, незалежно ніскілечки від посад. До речі, у Вані була найнижча посада при найменшій зарплаті. Останнє дуже важливе в цій перлині дорогоцінної мені пам’яті про наше минуле, яке всупереч усім негараздам залишиться назавжди чародійним святом.
Довженківці добре пам’ятають з яким натхненним ентузіазмом, задоволенням працював Ваня на знімальних майданчиках. Вони були його другою домівкою. Там він мужньо за все відповідав і був потрібен усім кожної хвилини.
В його розпорядженні завжди молотки, цвяхи, віники, мітла, відра з водою, пилка, безліч дрібних речей, конче необхідних для зйомок. Особливо полюбляв він спостерігати знамениті параджановські воістину чаклунські репетиції. Там він весь поринав у святая-святих – у творчість геніального Майстра екрану, акторів, художників – усіх причетних до чарівного диво народження фільму-шедевру. Йдеться про стрічку «Тіні забутих предків».
Тяжко, дуже тяжко доводилося йому працювати на зйомках, та ніколи ніхто не чув від нього найменшої скарги на щось, чи на когось. Після зйомок ніжно обнімав усіх з радісною усмішкою, яку Сергій Йосипович називав гагарінською. Напевне тому Параджанов по закінченню зйомок теж з неповторним артистизмом потискав усім руки і передовсім щасливому Вані.
І все таки один раз я бачив Ваніни сльози. Правда, це ніяк не було пов’язано з його роботою. На студії відбулися збори, скликані у зв’язку з моїм наміром воздвигнути бронзовий пам’ятник во славу творчого подвигу Параджанова. Мається на увазі вся багатогранна творчість Генія на свободі і за колючим дротом. Саме на цьому зібранні довженківців Ваня став свідком, як «найближчі і найвірніші» друзі-колеги, з тих, хто не ходив через поріг квартири Параджанова, а навколішки переплазовував, демонструючи отим свою «особливо високу шану» до Генія, дізнавшись, що на святу справу спорудження пам’ятника в студійну касу треба здавати власний кошт по принципу „хто скільки зможе”, підняли ганебний протестний бунт. І дуже дивно проти чого?! Цитую: «проти появи на студійній території ще одного камінного чи бронзового опудала!».
Ці слова однаково образливі для пам’яті і Довженка, і Параджанова. Та знайшлися мудрі і щедрі люди! І пам’ятник стоїть, немов символ спокути за муки Генія…
Вніс в касу свою місячну зарплату і Ваня. Період у студії був тяжкий, і його зарплата становила 31 карбованець. Від нього каса категорично відмовилась приймати гроші. Ваня прийшов до мене зі скаргою, єдиною за всі роки праці на рідній студії. Я пояснив йому, що студія внесе свою частку на спорудження пам’ятника, мовляв, там буде і його доля. Після цих слів, я вдруге побачив його сльози: «На пам’ятник Божій людині Сергію Йосиповичу я хочу віддати свою власну долю…». Цими щирими словами розчулив він і мене до сліз…

Крилатий ангел добротворець
Через тиждень після гучного, знакового відкриття пам’ятника Сергію Параджанову, зведеного на терені його рідної кіностудії біля ще тимчасового п’ядесталу з’явилася величезна, ошатна корзина квітів. На стрічці надпис французькою мовою: «Геніальному Сержу Параджанову».
Привезла квіти з Парижу знаменита французька героїня «Деголівської війни на рейках» в роки гітлерівської окупації Франції. Саме ця чарівна жінка з французькими квітами була однією з найголовніших борців за свободу Параджанова, коли його було жорстоко, несправедливо покарано і кинуто за колючий дріт табірного пекла, пекельнішого від дантівського. Саме завдяки її неймовірним зусиллям поталанило зібрати підписи найвидатніших діячів світового кіно, літератури, культури, без яких, знаменитий, доленосний для Параджанова документ не мав би юридичної сили.
Вона за власний кошт облетіла, сколесила ледь не півсвіту, аби здобути особисті підписи: Франсуа Трюффо, Жан-Люк Годара, Федеріко Фелліні, Лукіно Вісконті, Роберто Росселіні, Мікеланджело Антоніоні, Андрія Тарковського, Луї Арагона, Михаїла Вартанова. В 1977 році цей документ набув юридичної сили і відіграв вирішальну роль у визволенні геніального табірного мученика.
На цьому можна було б і завершити це скромне слово про велику благодійницю з Франції. Але не можу не згадати ще один її вчинок. яким вона зігріла, розхвилювала мою душу й серце. Перед від’їздом із Києва вона передала доглядачу довженківського саду чималу суму франків і попросила, щоб у дні народження Сергія Параджанова, в усі кіностудійні свята, біля пам’ятника були його улюблені квіти.
Садівник назвав її крилатим ангелом доброти. Оці його слова розчулили її до сліз. Прощаючись зі мною, вона попросила щоб її добротворення залишились безіменними. Отут мої очі потонули в сльозах.

Білосніжні усмішки
Показав я свій документальний фільм «Михайло Сікорський: Заповіт» про музейну галактику, створену геніальним зодчим музейної справи Сікорським, режисеру Роману Балаяну. Фільм йому сподобався, але костюми, вищерблені зуби у всіх екскурсоводів, стурбували його до глибини душі.
Другого ж дня Рома зайшов до тодішнього заступника генерального директора кіностудії ім. О. Довженка Андрія Грушки, вручив кілька тисяч доларів і попросив поїхати до Переяслава-Хмельницького і всім екскурсоводам купити коштовні національні сукні, і всім без винятку виділити кошти на білосніжні усмішки.
Впевнений, жоден кінорежисер світу ні за яких обставин не вчинив би такого благородного, людяного, безкорисливого вчинку, вартого занесення до книги Гіннессу.

Сльози на долоні
Прочув Рома Балаян, що Кадочнікову Ларису запрошують з виставкою її живописних робіт до Москви. Але у неї немає достатніх коштів на таку досить затратну акцію. Але як?… Вирішив купити кілька її картин.
«Купити? — усміхаючись сором’язливо, мовила Лариса. – Я вам з радістю подарую скільки захочете моїх робіт, на вибір».
«Прийняв би із задоволенням ваш такий дорогий дарунок – відповів Роман. — Але хочу купити їх для подарунків моїм московським, вірменським, грузинським і французьким друзям».
І купив. І подарував. І легендарна актриса змогла влаштувати на виручені кошти свою першу виставку в Українському Домі в Москві, яка мала грандіозний успіх. Навіть колись закоханий до безумства в неї видатний художник Ілля Глазунов став перед нею на коліна, цілував її руки. Потім показав їй свої долоні… На них блищали крупні, немов воскові сльози…

Білий кінь
Телефонний дзвінок Роми Балаяна спіймав мене на виїзді з Переяслава-Хмельницького.
«Коля, ти в Києві?»
«Ні. Прощаюсь з друзями переяславцями у невеличкому ресторанчику».
«Що робиш там?»
«Обмиваємо нову посаду геніального зодчого музеїв Михайла Івановича Сікорського. Тепер він, на жаль, не директор своєї музейної галактики, а почесний її президент».
«Він такий велет своєї справи, що посада його не має найменшого значення. З ким ти там?»
«З заступником гендиректора кіностудії ім. Довженка Андрієм Грушкою».
«Передай Андрію моє вітання».
«Приїжджай, гульнемо тут розкішно».
«З радістю б, але маю невідкладні справи. І ти мені потрібен тут».
«Щось серйозне скоїлось?»
«Не так щоб дуже, але… До речі, ти знайомий з красунею з адміністрації київської мерії Міщенко?»
«Дуже добре знайомий. Ти ж знаєш, що я отримав землю під будівництво 90-квартирного дому для довженківців. Без неї це було б неможливо. Допомагав твоєму землякові вірменину Роберту Атаяну отримати в оренду кінотеатр ім. О.Довженка. Відводили частку студійної землі на Оболоні під дитячу лікарню для чорнобильців, багато чого іншого зробили, і все за її допомогою».
«То ти їй, напевне, добряче набрид із своїми клопотами?»
«Немає сумніву».
«І все ж маємо прорватися до неї на прийом».
Через два дні нас привітно зустрічала в своєму кабінеті, чарівно усміхаючись, пані Міщенко.
«Миколо Павловичу, ви жодного разу не приходили до мене у своїх власних справах. Бачу й сьогодні прибули вирішити якісь проблеми Романа Гургеновича».
Рома подав їй докладно виписане прохання з якимись документами. Уважно прочитавши, вона знову нагородила нас чародійною усмішкою: «Вперше бачу довкола однієї справи стільки видатних постатей : художник Рапай, Параджанов, Балаян, Мащенко».
В проханні йшлося про приміщення творчої майстерні Рапая.
«Я вже вирішувала цю проблему на користь Рапая».
«Але знову майстерню відбирають у нього. Напевно, якомусь «крутому» сподобалася, якщо не майстерня, то місце».
«Крутішого за вас чотирьох бути не може».
Вона дістала з шафи красиву пляшку віскі «Білий кінь» і, наливаючи у високі тонкі стакани, повідомила, що «Білого коня» подарував їй колись Роберт Атаян. І справу вкотре було вирішено на користь Рапая.
Уже в машині Рома подав мені невеличкий конверт.
«Що це, друг мій Рома?»
«Я брав, на всяк випадок, дві тисячі «зелених» для вирішення справи. Тепер вони твої. На путівку в санаторій».
«На путівку мені дійсно потрібні гроші, але я не можу прийняти їх від тебе, мого друга».
«А недруг не дасть тобі й копійки. І потім, ці гроші ти чесно заробив».

Українській Голівуд
Пам’ятаю все так, ніби було це зовсім недавно, хоча відтоді крилато відлетіли десятиліття. І які буремні, карколомні.
Вручала Валентина Семенівна Шевченко – тодішній Голова Президії Верховної Ради України, в своєму кабінети ордени Бикову Леоніду Федоровичу і мені, оскільки нас не було в Києві, коли високі нагороди урочисто вручалися у залі Верховної Ради. Бикову вона прикипіла на груди орден Жовтневої революції — першу нагороду після ордена Леніна, а мені — орден Дружби народів.
Леонід Федорович по дитячому щиро попросив Валентину Семенівну вручити мені орден Жовтневої революції, оскільки я знімав ледь не всі фільми про революції – російську, болгарську і італійську, а йому орден Дружби народів. Вона з чарівним задоволенням посміялась і пообіцяла про його прохання розповісти завтра на засіданні уряду.
Прочувши про засідання уряду, я в приймальні на крихітному клаптику паперу черкнув кілька слів. Цитую: «Шановна Валентина Семенівно, благаю дуже вас попросити голову уряду, щоб він в бюджет вписав окремим пунктом кошти на будівництво нової найсучаснішої кіностудії ім. О. Довженка – Українського кіноголівуду».
Написав, але ніскілечки не вірив, не гадав, що оцієї записочки вистачить, аби розпочалася величезна, небачена за всі роки Радянської влади, підготовка до реалізації в життя грандіозної ідеї. Бо буквально через три тижні мене, як директора студії, мого заступника по будівництву Георгія Олександровича, запросили на розширене засідання уряду, де розглядалося єдине питання: «Будівництво нової кіностудії ім. О.П. Довженка». Після короткого виступу, голова уряду Віталій Андрійович Масол надав мені слово. А поки він говорив, Валентина Семенівна, черкнула мені записочку: «Від вашого слова залежить дуже багато».
Не без заїкання, з невгамовним і незвичним для мене хвилюванням, я розповідав, якою величною буде 30-ти поверхова будівля нашої кіностудії, які чудові будуть костюмерні приміщення, в яких по поверхово розмістяться шість тисяч унікальних костюмів різних епох. Приборкавши хвилювання, сміливіше оповідав якими розкішними будуть апартаменти для світових кінозірок у п’ятизірковому студійному готелі, як буде облаштований студійний кінотеатр, і багато-багато іншого.
По закінченню моєї розповіді присутні дружньо зааплодували. Я встиг помітити, що першими зааплодували Валентина Семенівна і Віталій Андрійович. Він же першим поцікавився, скільки треба коштів на таке масштабне будівництво.
Я взяв документ, підготовлений спеціалістами з усього Радянського Союзу, і тихо, щоб нікого не залякати, прочитав: «Сто дев’ятнадцять мільйонів карбованців». Присутні враз змарніли, приголомшені такою цифрою. А після стопудової паузи, голова уряду сказав, що на цьому можна і закінчити засідання, оскільки такої величезної суми на будівництво кіностудії, в бюджеті України викроїти неможливо. Причому, неможливо ні за яких обставин.
Та мій заступник Георгій Олександрович показав мені пальцем кому, на яку я не звернув увагу і ледь-ледь не похоронив грандіозну ідею. Тому я підхоплююсь і вибачаючись уточнюю: «Не сто дев’ятнадцять, а всього дев’ятнадцять мільйонів. Я від хвилювання не звернув уваги на кому».
Присутні з радістю полегшено зітхнули. І питання було вирішено позитивно буквально за кільканадцять хвилин. Закінчуючи засідання Віталій Масол усміхнувшись сказав: «Миколо Павловичу, дякуйте отій доленосній для вас комі». Всі йому зааплодували.
За кілька місяців роботи багатьох спеціалістів кільканадцяти інститутів, все було підготовлено до будівництва нової кіностудії. Але розпад Радянської Держави вирішив все по-своєму. Під його величезними руїнами упокоїлась найсвітліша мрія довженківців про свій рідний Дім.

Косаківка
Була у нас на студії машина «Волга» білого кольору, подарована тодішнім міським головою Леонідом Косаківським. Довго вона служила багатьом зйомочним групам без найменших ремонтів. Шанобливо величали її студійці, не інакше, як «косаківка».
Згодом, один із студійних працівників Чернишов, попросив ту «Волгу» йому продати. А студія, мовляв, додавши грошей придбає собі нову. Отримавши в усіх інстанціях дозвіл на продаж, ми «заробили» собі на нову машину цілих чотири тисячі карбованців. А щоб придбати нову «Волгу» потрібно була ще така ж сума. Ніби і небагато, але де їх взяти?
Зайшов я якось до Роми Балаяна поздоровити його із запуском у виробництво фільму «Райские птицы» з Олегом Янковським у головній ролі. Настрій у нього був дуже хороший. І я щиро радів за нього, за його студію «Талісман». Звернувся я тоді до Роми, жартома, звичайно, з проханням, чи не міг би він подарувати кіностудії чотири тисячі карбованців.
«Тебе ж студія шанобливо називає рідним сином», — сказав йому. Оці слова пройняли його наскрізь. В очах заблищали сльози. Це були перші сльози, які я побачив в його очах за багато років дружби.
«Для чого потрібні ці гроші?» – спитав він.
«На нову машину» – відповідаю.
«Машину за чотири тисячі?»
«Бо чотири студія вже має».
Десь через тиждень, начальник гаражу особисто виїхав вже на новій «Волзі». Збіглося туди чимало довженківців. Багато хто висловлював подяку Ромі Балаяну за такий великий подарунок. А один безнадійний скупердяй, заздрісник, голосно, щоб усі почули, зауважив, що, мовляв, Балаян дав не свої гроші, і, мовляв, невідомо де він їх взяв.
Хтось мудріший йому відповів: «Якщо він безкорисно віддав їх студії, то міг би запросто покласти і у власну кишеню. Але тоді б то вже був не Роман Балаян». А потім нахилився до того скупердяя і… послав нахабу на три літери, та ще й з гаком.

Омнія вінцит амор
(Любов сильніша смерті).
Під такою назвою журнал «Огонек», вперше у всесоюзному виданні, надрукував легендарне оповідання Олеся Гончара, яке блискавично облетіло цілий світ. Саме за цим оповіданням ми з Олесем Терентійовичем створили фільм «Все перемагає любов». В союзному кінокомітеті, при безлічі доволі скандальних гучних переглядів, більшість видатних діячів політики, кіномистецтва, культури палко підтримали картину. Досить згадати, бодай: Сергія Бондарчука, Володимира Мотиля, Микиту Міхалкова й Андрона Кончаловського, Ролана Бикова, Юлію Солнцеву і багатьох інших. І все ж цей фільм, як і мій попередній «Дитина», був звинувачений в «махровому пацифізмі» і не прийнятий на всесоюзний екран, а відтак і на український. Рикошетом. Це був справді гучний всерадянський скандал.
Ми з Олесем Терентійовичем не збиралися нікому й нікуди скаржитися. Вирішили нашу наполегливу 15-ти річну(!!!) боротьбу з різними ідеологічними інстанціями за створення «Все перемагає любов» остаточно програною, як це не боляче було усвідомлювати. Так би воно все і сталося, якби не було в нашій державі Валентини Семенівни Шевченко. Вона зателефонувала мені на другий день після нашого сумного повернення з Москви. Одразу повідомила, що все знає. Поцікавилася, чи дуже сильно переживав Гончар.
«Ні, ні, — відповів їй. – Але страшенно обурився, розсердився, щоправда мудро по-гончарівськи, без найменшого озлоблення».
«Бідний Олесь Терентійович, тільки цієї халепи не вистачає йому зараз…», — посумувала вона і попросила показати фільм апарату Верховної Ради України.
Після перегляду всі присутні були розхвильовані, стурбовані. У багатьох на очах були сльози. Було довге обговорення стрічки, але лише про естетично-художню якість картини. Політичних проблем ніхто не торкався із зрозумілих причин. На завершення Валентина Семенівна мовила тихо-тихо, без найменшого пафосу: «Світ повинен побачити цю унікальну в усіх відношеннях стрічку».
Неймовірними зусиллями вона домоглася, так здавалося мені і тоді і здається зараз, найнедосяжнішого: фільм було показано в ООН! В листі подяки зокрема говорилося: «Радянську кінокартину «Все перемагає любов» подивилися біля чотирьохсот членів ООН. Багато хто не втримав сліз за несправедливо, жорстоко розстріляного українського солдата Віденка…».
На той час це була величезна, дуже важлива подія. На сьогодні таке, просто немислимо собі уявити.

Пошанування актора
Президент України Віктор Федорович Янукович своїм Указом виділив легендарному, воістину видатному актору Богдану Ступці державну дачу найсучаснішу за всіма світовими категоріями, з чарівною, ошатною садибою у довічну власність. За багатовікову історію нашої Вітчизни вперше так щедро пошановано національного Генія. Творча спільнота України з щирою радістю сприйняла це знакове президентське рішення.
Підготував Сергій ПАНКРАТЬЄВ

Комментирование закрыто.